ДНЮ ПАМ`ЯТІ ЗАГИБЛИХ ЖУРНАЛІСТІВ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ ... | СБУ

Служба Безпеки Українців

2008-08-15 14:47:58 Віктор Котенко

Хто координує багаторічні пересліду­вання підприємця, правозахисника, журналіста, християнського проповідника?
Невже СБУ?

Помічнику міністра відділу регіонального
контролю Управління моніторингу прав людини в
діяльності УМВС України в Житомирській об­ласті
Грибану Петру Васильови­чу

Головного редактора Житомирської обласної газети «Свобода»
Котенка Віктора Васильовича
Житомирська область, Житомирський район, смт Новогуйвинське, вул 9 п`ятирічки, 11 кв.41
Тел. : 0412-480145

Заява

У зв`зку з професійною діяльністю, проведенням журналістських розслідувань, публікаціями на шпальтах газети та у інших виданнях резонансних критичних ма­теріалів, надходженням звернень громадян — я є носієм інформації, у т.ч. документальної, яка свідчить про злочинну, на мій погляд, діяльність деяких посадових осіб та керівного складу органів виконавчої влади- на рівні керівників обласної прокуратури, обласного управління юстиції (виконавча служба), суддів, деяких голів судів, а також працівників УМВС України у Жи­томирській області, тощо.

У своїй журналістській, громадській, редакторській, публіцистичній діяльності, у тому числі підприємницькій, я неодноразово зазнавав і зазнаю утисків. Порушуються мої гро­мадянські права і основоположні свободи, що невдовзі буде розглядатися Європей­ським судом з прав людини.

Колеги, знайомі, дописувачі неодноразово звертають мою увагу на те, що стосовно мене проводяться якісь незрозумілі оперативно- розшукові заходи- ведеться зовнішнє спостереження, незаконне прослуховування телефонів, незаконне втручання у підприємницьку діяльність тощо.
В зв`язку з вищевикладеним прошу надати грунтовну відповідь на запитання:
— чи порушувались стосовно мене оперативно- розшукові справи, ким, коли та на якій підставі;
— ким та у зв`язку з чим стосовно мене здійснюється зовнішнє спостереження, інші дії;
— чи є в мене підстави вважати, що здійснюються заходи задля мого фізичного зни­щення або ліквідації як суб`єкта діяльності, задля недопущення розголошення компромен­туючих матеріалів щодо корупціонерів- посадовців.

Додаток: роздруківки опублікованих статей «Фашизм по- житомирськи» ( дві статті), «Як вбивали журналіста», «Пьяный гаишник-лихач сбил двух студентов», «Член дружить з головою?», «Оборотни от юстиции или Житомирское гнездо», «Вас ещё не продали? Тогда мы идём к вам», «Набили морду- біжи в СБУ».

15 серпня 2008 року                                                              В.В.Котенко ( Віктор Свобода )

МАТЕРІАЛ ДЛЯ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

19 вересня Національна спілка журналістів України відзначатиме День пам`яті ук­раїнських журналістів, які віддали своє життя за Правду.

У січні 1992 року VІІІ з`їзд нашої Спілки вшанував хвилиною мовчання пам`ять ре­дактора коропської районної газети на Чернігівщині Василя Нікітіна, який пішов з життя, накинувши на себе зашморг, і редактора бориспільської газети на Київщині Валентина Лисиці, який застрелився.

Василь Нікітін тяжів до комуністичної преси, Валентин Лисиця був прихильником Руху. Здавалося б, антиподи, але їх єднала чесність, порядність, відданість професії. Не змігши протистояти вакханалії, що творилася тоді довкола засобів масової інфор­мації, шаленому тискові різнополярних політичних сил, вони у такий спосіб звели порахунки з цим світом.

Ось так написалися перші печальні сторінки історії журналістики незалежної Ук­раїни.

Потім ще не один рядок з`явився у нашому мартирологу.
У лютому 1992 року колеги провели в останню путь тележурналіста, народного де­путата України Вадима Бойка.

Всі знали, що він збирав матеріали про те, як народжувалася у молодій державі мафія, шукав документи, де взяли гроші скоробагатьки. І ось Вадим згорів у своїй квартирі. Офіційна версія: пожежа виникла після вибуху телевізора «Електрон». Але: за 20-25 хвилин, доки приїхали спеціалісти і втихомирили вогонь, бетонне пе­рекриття між четвертим і п`ятим поверхами будинку деформувалося настільки, що зробило помешкання непридатним для проживання. Слідство так і не знайшло відповіді на запитання – що розслідував Вадим Бойко в останні два тижні свого життя (за природою говіркий, комунікабельний, він мовчав у цей час про справу, якою займався).

Один з лідерів кримських татар, редактор газети «Арекет» Юрій Османов у пря­мому телеефірі, розповівши про погрози, які лунали телефоном цілий місяць, звер­нувся до своїх майбутніх убивць із закликом заспокоїтися, нагадав, що ніяка фізична розправа не здатна повернути колесо історії назад.

Він загинув 6 грудня 1993 року. У його сумці все залишилося на місці. Все, крім чор­ного блокноту з журналістськими записами. Двічі засідав Верховний Суд АРК, ще двічі – Верховний Суд України. Але ясності у справі так і не стало.

14 квітня 1995 року троє співробітників редакції газети «Слава Севастополя», як завжди, чекали головного редактора Володимира Іванова, щоб його автомобілем їхати на роботу. Але раптом пролунав вибув… У реанімації Володимиру ампутува­ли спочатку одну ногу, а потім – другу, а на п`ятий день він помер. І знову – нікого не знайдено, нікого не покарано.

Кореспондента газети «Україна-Центр» Ігоря Грушецького били у під`їзді, намага­лися кинути під поїзд – врятували то сусіди, то випадкові люди, що нагодилися ав­томобілем. Але 7 травня 1996 року якийсь злочинець наніс смертельного удару у потилицю.

Вінницький журналіст Анатолій Танадайчук загинув у серпні 1996 року. Не раз він виступав з гострими матеріалами про корупцію, порушення законів працівниками правоохоронних органів Козятинщини. Про все це не лише писав, а й розповів у Міністерстві внутрішніх справ. Звідти надіслали комісію. Вона перевіряла не факти, оприлюднені кореспондентом, а збирала на нього компромат. Майор служби внутрішньої безпеки МВС сказав Анатолію, що він місцевому міліціонеру «много па­кости сделал. Вот он и озлился».

«Коли критичний матеріал службою безпеки розцінюється як «пакость», тоді ви­ходить, журналісту не жити?» – писав на закінчення в останній своїй статті у газеті «Україна молода» Анатолій Танадайчук. І як у воду дивився – за кілька днів його не стало.

У березні 1997 року до столиці з Луганська приїхав власний кореспондент газети «Киевские ведомости» Петро Шевченко. Колезі, який зустрів його на вокзалі, він сказав, що перебуває під «ковпаком», у нього є справи у місті, а до редакції приїде після чотирнадцятої години.

Але так і не приїхав. Натомість знайшли його у порожній котельній повішеним. Правоохоронці висунули версію самогубства. То що – він спеціально їхав до Києва, віз мотузку і шукав глухий закуток, щоб вкоротити собі віку? А як же Петрів дзвінок з Луганська про те, що його переслідують за матеріали про боротьбу місцевих спецслужб за владу, що телефон його прослуховується і він приїде до редакції, щоб розповісти про все?

Серпень 1997. Вбито головного редактора газети «Вечерняя Одесса» Бориса Де­рев’янка. За десять років наші доблесні шерлоки холмси спромоглися лише засади­ти до в`язниці підставного кіллера. А замовників і організаторів цього злочину не лише не по­карано, а й не названо.

Вересень 2000 року. Загинув засновник інтернет-видання «Українська правда» Ге­оргій Гонгадзе. Вищі керівники держави присягалися докласти всіх зусиль, щоб знайти і покарати злочинців, тема Гонгадзе звучала щодня з вуст учасників пре­зидентських виборів 2004 року. А результат?

Не вважати ж ним вирок суду щодо покарання вбивць Георгія Гонгадзе, адже не названо і не притягнуто до відповідальності замовників і організаторів цього злодій­ства, не знайдено і голову журналіста.

Доти, доки не буде поставлено останню крапку у справах про вбивство Георгія Гонгадзе, Бориса Дерев`янка, Ігоря Александрова, інших наших колег, ми, ук­раїнські журналісти, почуватимемося незахищеними у власній державі і всі запев­нення про прагнення влади забезпечити свободу слова залишаються для нас політичною риторикою і не більше.

Півтора року був прикутий до ліжка перший заступник редактора газети «Вінниччи­на» Олексій Терещук, злісно побитий бандитами і грабіжниками. Він помер, так і не дочекавшись справедливої кари злочинцям.

У грудні 2006 року у Криму вбили засновника видання газети «Голос молодежи» Норіка Ширина.

2003 року американські військові обстріляли багдадський готель «Палестина», де розташовувався міжнародний медіацентр журналістів, які висвітлювали військові події в Іраку.

Під час обстрілу загинули український журналіст Тарас Процюк та іспанський – Хо­се Коузо.

Держава Україна, її влада – як попередня, так і нинішня – не зробила жодних конк­ретних кроків, аби захистити українських журналістів.

Українські правоохоронні органи всі загибелі журналістів, напади на них, як пра­вило, зводять до побутових випадків – загорівся телевізор, упав, послизнувшись на дорозі, сталася випадкова бійка… Правоохоронні органи у будь-яких конфліктних ситуаціях, як правило, захищають не журналістів, а їхніх кривдників.

Цього року Спілка оприлюднила список душителів свободи слова в Україні. Туди потрапили не всі, хто накидає удавку на вільне слово. Що ж, будуть й інші списки, й інші фігуранти. Питання лише в тому, як довго ці душителі сидітимуть у своїх кріслах?

Минулого року за рішенням ХІ з`їзду Спілки в Україні був вперше відзначений День пам'яті

Того дня відбулися «круглі столи» про стан свободи слова в Україні, зустрічі керівників Національної спілки журналістів України, голів і секретарів обласних ор­ганізацій НСЖУ, працівників друкованих і електронних ЗМІ з студентами, школяра­ми, вшанування пам`яті колег. Посаджено журналістські алеї, проведено конкурси, присвячені нашим ветеранам.

Особливого значення набуває цьогорічний День пам`яті, бо наступної весни ми відзначатимемо 50-річчя нашої Спілки.

Ігор ЛУБЧЕНКО,
голова Національної спілки журналістів України

Добавить комментарий